Кожну останню суботу листопада, як стемніє, запалюються у вікнах українських осель вогники свічок. Вважать, душі загублених під час голодоморів людей зможуть так знайти дорогу додому. Скільки їх, загублених, ненароджеих, зневірених? Дослідники й досі не можуть сказати: чи 10 мільйонів, чи 15 мільйонів... Але знаю, що кожнаукраїнська родина так чи інакше постраждала під час тих жахливих подій. Пам'ять про часи голодомору зберігалася у підсвідомості людей, які його пережили. Про це не говорили, але спогади були викарбовані в серці кожного.
Ось одна з історій, яку розповіла мені моя прабабуся Софія. Тоді їй було 28 років, вона вже мала двох дітей. До хати вломилися представники продзагону. Вони були напідпитку. Почали вигрібати все, що бачили з продуктів: картоплю, зерно, буряки... Горщик з квасолею стояв на полиці. Необережним рухом його було скинуто додолу. Боби розсипалися по всій долівці. Продзагонівці не схотіли визбирувати боби - вони просто затоптали їх у землю. Коли всі пішли, моя прабабуся зібрала всю квасолю, що змогла знайти, заховала її. Це і врятувало життя мого дідуся і його братика: квасоля дала можливість існувати далі і пережити найтяжчі часи.
Запалімо свічу пам'яті, щоб цей жах ніколи знову не повторився!
Немає коментарів:
Дописати коментар